І . Консьєржки, Буча і крилаті фрази

Чомусь батьки люблять згадувати те, як їхні діти були маленькими.  Згадується маса дрібних деталей, якихось цікавих історій, нюансів, особливо це стосується перших трьох років. Кожний новий зубчик, кожне нове слово і новий крок, здаються дивом, неймовірним щастям, яке важко з чимось порівняти.

Я люблю згадувати, як починався наш проект. В початку було багато дивного, нелогічного, особливого. Ось я намалюю вам таку картину курсів англійської мови, а ви, будь ласка, скажіть, чи хотіли б  займатись на таких курсах.

Мовна школа розташована на відстані 15 хв. тролейбусом від ст. м. Чернігівська в сторону ринку. Гуртожиток педагогічного університету. На дверях сидить консьєрж (люди, які жили в студентських гуртожитках зрозуміють без пояснень, що це крутіше, ніж будь яка охорона). 10 поверх. Один клас, перероблений з «ленінської кімнати»,  де весь інтер’єр – це парти, дошка та магнітофон. Це і є школа Green Forest раннього періоду. Ну як, не дуже оптимістично? А якщо я вам скажу, що ми за 2 тижня набрали 20 чоловік – чудових, молодих, бажаючих, з палаючими очима, готових їздити з Борщагівки, Бучі і Святошино в цю саму «діру», як ви щойно подумали, для того щоб повчитися за найнижчу ціну у Києві. І кожного семестру зростали, як на дріжджах. Як саме? Самі дивуємося. Напевне, нам просто дуже хотілось: все-таки перше наше починання разом (ми тоді щойно одружились з Русланом), дуже хотілось щось таке робити не заради прибутку, а заради процесу. Я досі пам’ятаю всіх студентів, які навчались у нас 7 років назад – з іменами, прізвищами та місцями роботи або навчання, і зустрічаю їх як старих друзів. Перша викладачка Олена Янакова вже 5 років живе в Вашингтоні і стала американкою (так вона мріяла), але ми і досі згадуємо її з вдячністю. Вона вміла побудувати заняття на одній «крилатій фразі» і так завести групу, що ніхто не хотів розходитись додому, продовжуючи гарячу  суперечку англійською мовою. Портрет ідеального вчителя Green Forest був сформований саме тоді, на першому занятті. Потім з’явилася Настя Кондрацька, Тамара Кутонова і потім ще більше ста викладачів, але це вже інша історія…

ІІ. Дорогий фотограф

Ця історія теж тягнеться від самого народження проекту.  Кімнату, яку нам виділив педінститут під навчальний клас, треба  було якось облагородити. На кошти, які залишились від купівлі  підручників, ми вирішили придбати білі шпалери. Клас  був досить великим,  біля 30 метрів, тому клеїли ми їх дня півтора і нелегко. Прийшовши через пару днів помилуватись на нашу роботу, ми знайшли кілька шпалерних смуг на підлозі. Бачите, темно-сині панелі, пофарбовані, до того ж з піском (в кращих традиціях ленінської кімнати), зробили свою чорну справу.  Приклеївши всі  шматки на їх законні місця, трохи заспокоїлись. На другий день майже все було на місці, щоправда між шпалерами, які за день стягнулись, деінде  красувались  чорні смуги. Спочатку ми страшенно засмутилися, бо незабаром починався наш навчальний семестр, а нам так хотілось зробити клас гарним! А потім прийшла ідея зробити  виставку картин для того, щоб відвернути увагу глядачів від шпалерних дефектів. Я звернулась до всіх художників, з якими мала контакти, і організувала таку собі виставку. Цікаво, що серед робіт були етюди модної  зараз, а тоді ще нікому не відомої художниці Жені Гапчинської, пейзажі Олесі Березинець (яка зовсім недавно стала нашим грінфорестівським дизайнером) та Сергія Лещенко - чудового графіка тоді, а зараз майстра, що має свою власну кузню та робить мечі, збрую та інші речі для кіностудій з усього світу та просто для цінителів мистецтва. Серед фотографій було і декілька моїх любительських робіт, які ми повісили так, для кількості:)

Семестр пройшов, і нам хотілось щось змінити в нашому інтер’єрі. Тоді Руслан згадав, що чув від одного товариша про професійного фотографа Андрія Котлярчука. Він приносив колись для продажу в рекламну фірму слайди для календаря загальною вартістю 12000$, по тисячі  за кожен кадр. Гроші на той час надзвичайно великі, але і фотограф незвичний: він не займався фотографією на замовлення клієнта, а робив виключно творчі постановочні роботи, які потім продавав тим, хто знає ціну мистецтву. Ви, напевне, зрозуміли, до чого я веду. Геніальний дорогий фотохудожник, об’їздивши пів світу - і наша «діра» на Чернігівській. Але я пішла до нього і запропонувала вивісити кілька його робіт в нашому класі на місяць. І він погодився!!!!  Найкращий спосіб віддячити тим, хто допоміг колись тобі – зробити добре діло тим, хто цього потребує. Чесно кажучи, роботи були дійсно надзвичайні: великі чорно-білі фотографії в дорогих рамах, тематика – «Телефонія на початку 20 століття». Для того, щоб зняти ці роботи він придбав ряд антикварних речей,  виписав з Австрії модель, що підходила по типажу салонної дами тридцятих років, крім того,  орендував  місця з відповідним антуражем…

Відвідувачів було зовсім мало, зате на відкриття ми запросили професійного мистецтвознавця та молодих музикантів, які грали для гостей виставки класичну музику на домбрі та флейті. З того часу виставки ми проводимо постійно. Як правило, це постери або фотографії за участю наших викладачів, об’єднані спільною тематикою. Від тоді для підготовки виставок ми працюємо лише з професіоналами.

ІІІ.  Дівчина на фотографії Клінтона

Одного разу на співбесіду до нас прийшла молода дівчина. Як правило, співбесіда виходить довгою: ми розповідаємо про філософію Green Forest та задаємо ряд стандартних запитань на зразок: де навчався, де викладав, де був, з чим працював. Цього разу все було інакше. Коли вона зайшла, а це була Катя Ясько, першим запитанням було наступне: «Скільки у мене є часу?». Катя відповіла – 15 хвилин. Розумієте? Таке іноді буває, бачиш людину і тобі вже не треба дивитись її резюме, тобі байдуже де і скільки вона працювала. Ти просто бачиш, що ця людина – безцінний талант. Цікаво те, що, як потім виявилося, в свої 20 років вона об’їздила пів світу, беручи участь в різноманітних програмах, конференціях, дебатних турнірах, сесіях молодіжного парламенту, знала 5 мов і просто закохувала в  себе всіх студентів без вибору,  з першого ж слова. Одного разу ми писали в своїй газеті статтю про Катю і попросили принести пару цікавих фотографій. На одній з фотографій Катя була поряд з Клінтоном, тим самим Білом, який приїжджав кілька років назад в Україну і мав промову на Софіївській площі.  Каті тоді було 16 років і вона була дівчиною, яка перекладала його спіч українцям. Цікаво, що коли організатори вибирали людину, яка перекладатиме президентові США, серед багатьох кандидатів вибрали двох. Другою була Наташа Войнаровська.  Так завдяки цій фотографії ми натрапили на ще одну зірочку. Все–таки нам дуже щастило!

ІV. «Тьозка»

Колись у нас навчався дивний студент. Його звали Женя Гребенюк, у нас майже однакові прізвища. Він працював на ТНК Антонова і створив там якийсь форум на внутрішній сітці, який ледве не паралізувам роботу всього заводу. Женя – надзвичайно комунікабельна і щира людина, філосов-мандрівник по житті, перетворив авіаційний завод на клуб любителів дискусій, звісно, під час роботи, за що неоднаразово був битий начальством. Зате в Green Forest прямо посипались “антоновці”, яких Женька агітував на своєму форумі:) Коли він заходив в адмінстраторську, відразу ставало якось живо і невимушено. «Ніяких формальностей, ми всі друзі, навіть якщо ми ще не знайомі» – така була атмосфера. Так як з’являвся він в адміністраторський досить часто, а крім того іноді писав статті в нашій газеті, всі вважали його моїм родичем – прізвища  однакові. Честно кажучи, він і дійсно став нам як рідний. Шкода, що таким людям на одному місці довго не всидіти. Вже два роки живе в Бристолі, працює на заводі, що виробляє аеробуси, намагається відучити британців працювати, а більше спілкуватись по душам, на вільні теми:)

V. Piccola grange amore

Ну, початок ви вже знаєте: одного разу до нас прийшла дівчина… Її ім’я – Ульяна Карпенко. Студенти, які мали щастя в неї навчатись, вже посміхнулись і подумки проспівали «Piccolo grange amore…». Напевне не треба говорити, що людина вона надзвичайна. Але по порядку. Прийшла вона на співбесіду, влаштовуватись на роботу. Поцікавилась, якими мовами ми займаємось. Ми сказали, що школа, яка себе поважає, не буде розпорошуватись на декілька мов і, відповідно, займаємось ми лише англійською. Вона пояснила, що англійську вона знає професійно і без проблем її викладатиме, а ось  італійська – це її кохання. Між тим ми дали їй певне навантаження і запропонували вести таку собі студію італійської мови, безкоштовно для наших студентів. Студенти розповідали, що Ульяна на уроках англійської та італійської – це дві різних людини. Раз! – і Попелюшка перетворюється на принцесу. Іноді бажаючих відвідувати  заняття  Ульяни було так багато, що деякі навіть вимагали впустити їх на стоячі місця. Я сама ходила на ці заняття і ніяк не могла  зрозуміти, як в неї це виходить. Ніби звичайний урок, суто по книжці  «Итальянский за 30 дней», ніяких додаткових вправ, крім пісень звичайно. Але чому всі такі збуджені, чому всі посміхаються, ніби потрапили в якусь секту, де головне божество – це італійська мова?  Я знаю кількох студентів, які не лише закинули англійську під впливом Ульянки, але й повністю змінили сферу діяльності. Деякі, маючи заняття з італійської раз на тиждень протягом року, знали її краще ніж англійську,  яку вивчали протягом кількох років. Був в Ульяни такий прийомчик: вона любила говорити : коли ми з вами поїдемо в Італію, ми неодмінно зайдемо ….. я вас познайомлю з ….. ми спробуємо…. Всі подумки вже були там, в далекій надзвичайній Італії, яку Ульяна вже об’ їздила вздовж і впоперек. Коротше кажучи, страшна сила – ЛЮБОВ:)
До речі, з недавніх пір італійську та інші студії довелось відмінити, бо адміністратори не справлялись з потоком бажаючих.

VІ. Підліток, що керує школою

Ця історія теж про особливу людину. Одного разу до нас прийшла зовсім молоденька дівчина. Прийшла в діловому костюмі, але якось відчувалось що це хіппі в піджаку. Взяла її контакти і відмітила для себе олівцем, що треба зв’язатись з нею років через два, все таки 19 років, можна сказати підліток, до того ж резюме майже нульове: ніде не була, ніде не працювала. Але, бачите, була дуже напружена ситуація з викладачами, наближався новий семестр, і я, перебираючи всі резюме, подзвонила-таки цій «малявці». Спочатку трохи нервувалась. Розумієте, вона викладала в групі на 20 годину, і була молодшою за всіх своїх студентів. Якось Руслан заглянув в класс, бачить – студенти сидять, працюють, а Ані немає. І в адміністраторській немає. Чує її голос (доволі гучний, до речі), а в класі немає! Виявилось, що в цей день прийшли всі студенти – 13 чоловік, стільчика не вистачило, і Аня сіла просто на підлогу під дошкою, і, засунувши олівець за вухо, преспокійно вела заняття.

Пізніше також виявилось, що це Аня Мичка – просто живчик з енергією, яка мала належати як мінімум двом людям. До речі, вона так і жила: навчалась і працювала за двох. Спочатку в Здолбунові навчалась одночасно в двох загальноосвітніх школах – звичайній українській та американській (просто в різну зміну), потім вступила в Шевченківський відразу на два факультета – лінгвістичний та юридичний (один на стаціонар, а другий заочно) і обидва закінчила з червоним дипломом. Одночасно працювала в Green Forest. А коли була на четвертому курсі, ми зробили їй пропозицію, від якої вона не могла відмовитися – очолила школу бізнес-англійської Яппі. Ось такий спритний підліток:)

VІІ. Пальці, ножиці, папір

Кожен, хто має якесь відношення до бізнесу, розуміє, що запорука успіху – це гарна реклама. Але що робити, коли у "новонародженого" проекту немає коштів на свою розкрутку? Було би бажання. Перше, що ми зробили - розклеїли оголошення біля під’їздів (приходьте в такий-то час за такою адресою), спочатку в нас не було навіть телефона. Друге – похід по інститутам. Треба сказати, що це найскладніша частина для таких непублічних  людей як ми з Русланом. Зробити оголошення для групи студентів, та ще й під час перерви – це ціле мистецтво. Одного разу зайшла в клас, зробила оголошення про нашу мовну школу… Підхожу до наступного, говорю те саме, дуже поспішаю, бо перерва закінчується. Вдивляюсь в обличчя – щось не те, здивування і сміх?!… Виявилося, що в цій аудиторії двоє дверей! Буває… Посміялася разом з ними. Третій пункт реклами – роздача листівок. Кольорова гарна реклама дорого коштує. Як зробити це дешево і так, щоб виділялась на фоні інших листівок? Для цього нам знадобились пальці, ножиці і зелені листочки. Ми надрукували на ризографі кілька тисяч А-4 на зеленому папері, на яких зображені листочки (з текстом про курси всередині ) по шість штук на кожному аркуші. Потім треба було взяти ножиці і вирізати протягом кількох днів. Цей метод ми використовували протягом кількох семестрів, поки не відчули фінансову спроможність зробити це технологічним способом. Але, чесно кажучи, найкращою рекламою була і залишається людська вдячність за гарне навчання. Найбільший ві дсоток людей (біля 70%) і досі приходить до нас за рекомендаціями наших студентів. У цьому весь наш успіх.

Світлана Грибенюк